Никого вообще. Принимать собственные решения. Нести за них отвественность. Расхлебывать. Делать то, что нравится. Иметь смелость сказать об этом окружающим. Не извиняться за свой выбор. Не извиняться за то, что собираешься делать еще раз. Не извиняться за то, что не можешь быть никем, кроме себя самого. Расти над собой. Не сравнивать: себя и других, других между собой. Не останавливаться. Не замедляться. Пробовать новое. Создавать себе жизнь настолько заполненную, чтобы не оставалось времени лезть в чужую. Не жалеть, но делать выводы. Искать своего совершенства, но не требовать его от окружающих. Ждать многого от себя, но быть снисходительным к выбору окружающих. Не ждать ни от кого хорошего. Отдавать, но не позволять себя эксплуатировать.

И учиться посылать, если сильно надо...






P.S. Кстати, белье отсюда (тыц). А про фотографа я вам сто разов писала (тыц) ))).

Коли я була мала, у мене була шуба чорного кольру із шкіри невідомого синтетичного чєбурашкі. Вона була моя улюблена зовсім не тому, що була гарна, або я почувалася гарною у ній. Але коли падав сніг, кожна сніжинка на цьому чорному хутряному тлі виглядала наче коштовність на чорному бархаті: кожна крихітна рисочка контрастувала на темному та неймовірні візерунки можна було роздивитись в найдрібніших деталях. Кожна нова сніжинка була не схожа на попередню. Я не знаю, скільки сніжинок випало за історію існування Землі, але подих захоплює від думки, що жодна не була схожа на інших.



Дивно, але мені ніколи не спадало на думку порівняти сніжинки. Вирішити, яка дуже гарна, а яка - так собі. Так, вони всі сніжинки. Але вони всі різні. Як можна порівнювати різне? Кожна з них сама по собі. На основі яких критерієв їх порівняти? Кількості рисочок? Розміру? Це не має ніякого сенсу. Вони всі гарні. Кожна по-своєму.



Нас вчать постійно порівнювати себе з іншими. Особливо наше тіло. Особливо дівчат. На основі яких критерієв? Хіба ми не всі різні? Як можна порівнювати різне? На основі однакової кількості рук та ніг? Хто казав, що ми всі маємо бути однакові? Хто казав, що 5 сантиметрів зросту, мінус 10 кіло або форма носа роблять людину більш цінною? Кому потрібно, щоб людина все життя виглядала однаково, як пластикова лялька? Може, простіше купити собі іграшкову подружку? Вона мовчить, не їсть, не виносить мозок, не хворіє...


Мені нарешті комфортно бути собою,  у своєму тілі. Не тому, що воно змінилося. Змінилося те, як я бачу себе та інших. Я одна така. Мене неможливо ні з ким порівняти. Хіба що на основі кількості рук та ніг.



P.S, Дякую моїй Енні Лейбовіц за чудову зйомку. Мені так приємно з тобою працювати, що я більше ні до кого не хочу. Дякую, що з тобою завжди відчуваю себе прекрасною та унікальною. Цьом!))))

Якщо вам будуть потрібні зручні 10-сантиметрові шпильки, питайте, я вам скажу. Бо лише у супер-зручному взутті можна стрибати та плескати в долоні, наче тобі 5 років. А не стрибать із Дашею просто неможливо. Це моя друга фотопрогулянка із нею, а я навіть у більшому захваті.




Я не люблю та не вмію фотографуватись. Моє обличчя й тіло живуть своїм окремим від мене життям, вони надто швидкі для камери і тому на готових світлинах я завжди перекошена, як тільки можна.




У мене був колись досвід фотографування у студії. То був один із найнезграбніших та найнекомфортніших моментів мого життя. Перед об'єктивом мені хотілося скукожитись, відростити собі панцир та одразу у нього заховатись, перестати плюндрувати обличчя землі самим фактом свого існування. Про фотографа казали, що він класний. І може, так воно і є. Але я була халтурою, яку не сильно хочеться робити. Принаймні таке склалося враження.

Із Дашею все абсолютно протилежно. Вона любить тих, хто не вміє позувати. Бо вони справжні. Вона тактовна і лагідна, вміє запитати щось таке, від чого в моделі загоряються очі і вона вже не думає про свою "немодельність".





У Дашулі дуже добре, не заздрісне око. Вона не намагається бути гарнішою за людину в кадрі. В момент роботи вона перестає існувати, бо просто концентрується на тому, що бачить, та щиро цим захоплюється.


Вона вміє підказати, підбадьорити. Вона знімає не людину, а історію. Вона має цю історію в голові та підбирає під неї ілюстрації.



Я мало куди вибираюсь останнім часом. Велика частина мого життя - нічні годування та зубні капризи. Я якось сильно мандражувала перед фотосесією. Але єдине, про що я думала під час неї та дорогою додому після, це те, шо я красуня.

P.S. до речі, це той самий костюм.

У нас усі хворіють, паралельно все місяць як на роботі не продихнути від шаленого валу роботи, дитина пішла у школу після канікул, друга просто пішла з усіма наслідками... Коротше, у мене мільйон мільйонів відмазок, чого мене так довго тут не було. Просто все так закрутилося, що аж аж... Та все ж я повертаюся з новими ідеями для цікавих (як на мене) проектів. Але спочатку обіцяні "борги". Рожеве та ніжне.



От скажіть мені, якою б любителькою вінтажу я була, якби не спробувала пошити цю Сукню? З великої літери, бо вона символізує цілу епоху та створює образ, який нещадно експлуатували, експлуатують та експлуатуватимуть (і я не кажу за сороміцькі фантазії). Для мене ця сукня просто геніальна. Вона проста і легка - саме для легковажної особи, що вийшла погуляти спекотного літнього дня. Вона обнімає тіло і створює неймовірну комбінацію форми та легкості одночасно. Вона не має на собі жодної деталі, за яку б зачепитися оком. Але у той самий час вона нібито п'єдестал для своєї власниці. Вона не зковує, але й не дозволяє "розкваситись". Вона підносить над запиленним містом та розповідає історію про легкість, прохолоду, повітря та свіжість.





У мене, на жаль, немає багато фотографій процесу. Бо шилося то так легко, що не відірватися; бо так складно, що не ві дволіктися. До речі, одягла її пару разів та зрозуміла, що трошки перешиватиму. Травілла безумовно був геніальний. Він створив річ, про яку всі кажуть: "шо там шити?". Але повірте мені, там стільки секретів та секретиків. Душу віддала б, щоб побачити сукню зсередини.



Поки я готувалася шити, я мабуть, завантажила усі фото плаття, що є у мережі. Роздивлялася та робила відмітки. Вночі не могла заснути, та все одно не розгадала й половини цікавинок.




Із глобального зрозуміла таку річ. Під усілякою гарною річчю завджи є основа. От не вірте, що Мерілін не носила білизни. Все вона носила. Тільки білизна та була пошита так, щоб здавалося, що її не було. Хоча в принципі, я дууууже задоволена результатом для першого разу.



Окрема подяка Дашулі. З нею так легко та приємно. Цьом тебе та сподіваюсь на нові проекти.