Проаналізувавши свої останні пости, особисто в мене складається враження, шо шию я зараз більше, ніж готую. В принципі, логічно: прийшла весна, годі жерти, треба марафет наводить. Насправді, просто я нарешті доводжу до завершення свої довгострокові проекти. От у мене тут і пальто нарешті дошилося.




Ну звичайно ж, шилося довго та стражденно. Бо знову новий для мене проект. Знову шось собі навидумувала. Знову захотілося несумісного в одній речі.




Мені давно хотілося кейп. Такий собі драматичний, консервативний та незвичний одночасно. Щоб йду я така по вулиці й усім в око впадаю (так, грішна гріхом марнославства))). У той самий момент кофморт для мене не остання річ. Особливо мені важливо, щоб було зручно за кермом. Бо нашо мені гламурні лахи, коли у транспорті незручно, а в машині невдобно?

Вкарала капелюха в мущщини...

...сказав: "Блін! Я тобі його віддам!"

Тому я вирішила сумістити кейп та пальто. Зовні кейп, всередині пальто. Тобто спинка як у кейпа, а спереду - наче пальто без рукавів + "крила" як у нормального кейпа. Оскільки подібні речі я в руках не тримала, технологію виконання довелось видумувати по ходу. До того ж часто доводилося змінювати послідовність операцій виключно через те, що не завжди була змога робити те, що треба. То малий спить и на машинці шити не можна. То він не спить і гасає по дому і тому неможливо все гарненько розклазти та зосередитись. Тому й помилок досить. А ще помилки через брак знань. Шо більше шию, то менше знаю, як мені здається. Ну, то таке.

Шкіряні ґудзички

Не можу сказати, що результатом цілком задоволена. З іншого боку, шити будь яке пальто - складна задача. Шити нетипове пальто ще складніше. Шити вперше - самі розумієте. Тому, в принципі, молодець. Але не супер-зірка. (Але я виправлюсь,обіцяю))).)

Трохи технічних подробиць. За основу я взяла цю модель із Бурди. Зайву ширину по спині прибрала в середій шов. Зробила регланоподібні шви, бо того потребувала конструкція. Перед довела до звичайної "пальтового" + боковинки спинки. Вибачайте за туманне пояснення, от вам фото для ілюстрації.
Чому зробила саме так. Перед пошиттям читала багато відгуків про зручність, і всі писали, що це одяг на красіво сидіти із персональним шофером. Зазвичай у кейпі отвори на рівні кишень. Цього достатьно для свободи рухів. Але для кермування машиною, наприклад, руки треба піднімати під більшим кутом, отже отвори мають бути розташовані вище. Але тоді незручно для інших рухів. Тому я вирішила зробити "відлетні" плечові частини спереду. Для тепла зробила звичайні пройми. Робити строго за викройкою не стала, бо забагато товщини по спині за умови простьожки утеплювачем.

Сам кейп пошитий із твіда. Дублювання безклейлве, утепленно слімтексом 150. Шви зсередини підшитідо до утеплювача, щоб гарненько лежали та трохи зменшити товщину. Підклад місцями пришитий руками. Усі краї зі взпушкою, щоб були пласкими та чіткими.

Я не була  впевнена, що зможу на твіді охайно зробити застібку на ґудзики, тому вирішила просто використати обтягянуті тканиною пришивні кнопки.

От шо б там не казали, але перший раз - то перший раз. Шо робити - неясно. Чого чекати - непонятно. Як мужчина себе поведе - хто його зна. І завжди є шанс, що нічого не вийде і всі підуть додому у поганому настрої. Але може й підфартити і все зростеться.

От у мене усьо в перший раз і всьо, в принципі, на позитиві:

• Перше пошите чоловіче вбрання. 
• Перша розкроєна картата тканина
• Перший досвід зі штучною шкірою
• Перший досвід використання різних фактур (шкіра+твід+трикотаж)
• Вперше самостійно простьоганий підклад
• Перша прорізна кишеня в рамку
• А ще перша викройка, купована он-лайн

Ці та додаткові фото ще тут.

Якщо вам будуть потрібні зручні 10-сантиметрові шпильки, питайте, я вам скажу. Бо лише у супер-зручному взутті можна стрибати та плескати в долоні, наче тобі 5 років. А не стрибать із Дашею просто неможливо. Це моя друга фотопрогулянка із нею, а я навіть у більшому захваті.




Я не люблю та не вмію фотографуватись. Моє обличчя й тіло живуть своїм окремим від мене життям, вони надто швидкі для камери і тому на готових світлинах я завжди перекошена, як тільки можна.




У мене був колись досвід фотографування у студії. То був один із найнезграбніших та найнекомфортніших моментів мого життя. Перед об'єктивом мені хотілося скукожитись, відростити собі панцир та одразу у нього заховатись, перестати плюндрувати обличчя землі самим фактом свого існування. Про фотографа казали, що він класний. І може, так воно і є. Але я була халтурою, яку не сильно хочеться робити. Принаймні таке склалося враження.

Із Дашею все абсолютно протилежно. Вона любить тих, хто не вміє позувати. Бо вони справжні. Вона тактовна і лагідна, вміє запитати щось таке, від чого в моделі загоряються очі і вона вже не думає про свою "немодельність".





У Дашулі дуже добре, не заздрісне око. Вона не намагається бути гарнішою за людину в кадрі. В момент роботи вона перестає існувати, бо просто концентрується на тому, що бачить, та щиро цим захоплюється.


Вона вміє підказати, підбадьорити. Вона знімає не людину, а історію. Вона має цю історію в голові та підбирає під неї ілюстрації.



Я мало куди вибираюсь останнім часом. Велика частина мого життя - нічні годування та зубні капризи. Я якось сильно мандражувала перед фотосесією. Але єдине, про що я думала під час неї та дорогою додому після, це те, шо я красуня.

P.S. до речі, це той самий костюм.