Якщо вам будуть потрібні зручні 10-сантиметрові шпильки, питайте, я вам скажу. Бо лише у супер-зручному взутті можна стрибати та плескати в долоні, наче тобі 5 років. А не стрибать із Дашею просто неможливо. Це моя друга фотопрогулянка із нею, а я навіть у більшому захваті.




Я не люблю та не вмію фотографуватись. Моє обличчя й тіло живуть своїм окремим від мене життям, вони надто швидкі для камери і тому на готових світлинах я завжди перекошена, як тільки можна.




У мене був колись досвід фотографування у студії. То був один із найнезграбніших та найнекомфортніших моментів мого життя. Перед об'єктивом мені хотілося скукожитись, відростити собі панцир та одразу у нього заховатись, перестати плюндрувати обличчя землі самим фактом свого існування. Про фотографа казали, що він класний. І може, так воно і є. Але я була халтурою, яку не сильно хочеться робити. Принаймні таке склалося враження.

Із Дашею все абсолютно протилежно. Вона любить тих, хто не вміє позувати. Бо вони справжні. Вона тактовна і лагідна, вміє запитати щось таке, від чого в моделі загоряються очі і вона вже не думає про свою "немодельність".





У Дашулі дуже добре, не заздрісне око. Вона не намагається бути гарнішою за людину в кадрі. В момент роботи вона перестає існувати, бо просто концентрується на тому, що бачить, та щиро цим захоплюється.


Вона вміє підказати, підбадьорити. Вона знімає не людину, а історію. Вона має цю історію в голові та підбирає під неї ілюстрації.



Я мало куди вибираюсь останнім часом. Велика частина мого життя - нічні годування та зубні капризи. Я якось сильно мандражувала перед фотосесією. Але єдине, про що я думала під час неї та дорогою додому після, це те, шо я красуня.

P.S. до речі, це той самий костюм.