Шось розговорилися вдома про те, що жінки, як правило, не кажуть, що з ними не так. Так собі ходять-ходять, терплять-терплять, а потім шарах! істєріка і развод. Нє, ну доля істини в цьому є, канєш. Але, якшо подумати, як може бути інакше? По-перше, нас з дитинства (при чому не одне покоління) вчили, що негативні емоції неправильні. Якщо ти відчуваєш злість, то ти зла людина. А бути злим погано. Тобто ми не вміємо відділяти емоції від людини. І від себе. Нам важко пам'ятати, що добра людина може спокійно переживати сильну злість. Ми вимушені не тільки переживати негативні емоції (наодинці з ними), а ще й боротися з почуттям провини за сам факт цих емоцій. По-друге, суспільство зажди поблажливіше ставилося до хлопчиків та чоловіків. Мовляв, ти дівчинка, тобі не можна так і так поводитись. По-третє, ми не вміємо називати ворогів по іменах. Здається ж так просто цивілізовано сказати: "Я на тебе злюсь, бо ти мав вгадати, що я хочу квітів, хоч і називаю їх банальщиною". Нє! Це одна з найскладніших речей у світі. А ще гірше, коли ти сама не розумієш, які емоції в тобі вирують.

Добре, що у мене, наприклад, хоч є уявна подружка, з якою я веду внутрішні діалоги. Це не панацея, звичайно. Але допомагає. Іноді. Іноді подружка безсила. Мені здається, що "почініть" це нереально. Просто якось з цим вчитись жити. Причому і самій, і домашнім. От, наприклад, ми одружені десять років. До того ще років 5-6 дружили. Ну, принаймні, то я так думала. І от тільки на днях я сказала Дімі: "Коли мені погано, мені треба, щоб ти дочекався, як мене трохи попустить, а потім спитав, що це було. А якщо ти думаєш, що зрозумів, шо то було, тоді скажи мені, ЩО ти зрозумів." Мені реально важко було йому сказати, що мені треба говорити про мої емоції з кимось. Тепер жеж доведеться говорити, бо він спитає...