Я поставила таку рішучу крапку у своїй заяві, що сіруватий тоненький дешевий папір прорвався наскрізь. На додачу у ручці закінчилося чорнило та дописувати довелось червоним. Символічно. “...бо не бачу у цьому сенсу...” Да пішло воно… Треба було поспішати, поки стурбовані родичі не заблокували картки. Телефон вимкнути. Стоп. Зара зіллю гроші на рахунок, про який ніхто не знає. Може, для такого випадку відкривала? Так, таксі. “Аеропорт” - машинально.Сраний мобільний інтернет. Давай уже. Небагато… Ні, звичайно, заберу не все. На Турцію ж відклали, хай хто хоче їде. Не я. Дістали товсті сраки та розмови про халявну жрачку.Все. Вимикаюсь.О, приїхали.

Куди тут у вас летять, куди віза не треба? От мені туди. В один. Економ. Нема? Пішло воно!.. Давайте свій віп. Да пофіг мені на віп зал очікування. Хоча...Зробіть ласку, як питатимуть, мене тут в житті не було. Кафетерій? Можна… Сідаю у куточку та намагаюсь робити вигляд, що роблю так,щонайменше кожний вікенд. Вікенд… ба які ми вже рафіновані. Чорт, що за ціни! Це та кава,що нею дикі коти сруть? Нічого більше нема? Водички? Пхе! Давайте свої фекалії. Ну, не ваші. Приносять… Намагаюсь пити ніби воно мені подобається. Нє, от жеж лайно!

І тут помічаю - дивиться на мене. З протилежного краю кафетерію. Зуби білі, чи не вставні часом? Я криво посміхаюсь у відповідь та роблю такий великий ковток з чашки, що піна залишається на кінчику мого довгого незграбного носа. Чорт! Серветки закінчились! Переставити ноги, щоб не видно було стрілку на панчохах? Та пішло воно!.. Чого я взагалі у панчохах у кінці травня? Сраний дрес код…Сраний...Треба вчитись вже лаятись.

Я досі не розумію,чого він до мене підійшов.Невже в мене настільки жалюгідний вигляд? Що я така не балувана увагою? та ні, не те щоб страшна...ну звичайна мабуть… та блін, ніяка я! Абсолютно ніяка!

Сідає, не питаючи дозволу. Боже,чого ж у мене недосекс так на морді написаний? Не на морді, на обличчі. Не написаний. Просто привернула увагу. Хіба я така вже кікімора?

Приємний голос...низький, хриплуватий. Без натяку на беспардонність...Що? Куди лечу? Зара подивлюсь… От, написано на квитку. Не може бути! Теж туди? Ні не у справах. Життя змінюю. А ви?.. торговий представник...Та нашо мені, що ти продаєш, після літака я тебе більше не побачу… Чи може ловити момент, поки нема куди подітись?

Так, вже посадка...Що, й місця поруч? Неймовірно,...мабуть таки доля. Втомлено киваю майже не чуючи. Він явно розпускає хвоста переді мною. Екзотики захотілось? На тобі. Екзотичну чучундру.

Всілися. Не чую, що там каже стюардесса. Пофіг. Все. Дивне почуття в момент зльоту. У шлунку. Не в серці. Чи мені більше часу треба, щоб почати рвати волосся щоянакоїлаприймітьдодому? Ні. Нічого такого….Просто втома та безмежна пустеля вигорілих емоцій..Летіти довго.Що робити з попутником?

А з ним напрочуд легко говорити. Ловлю себе на тому,що сміюся, закинувши назад голову та не зважаючи на оточуючих. Як в школі. Боже, та невже ж у мене таке жалюгідне життя, що я не сміялася нормально скільки вже років?

Аеропорт майже пустий. Сезон відпусток ще не почався, мабуть. Мета візиту? Нове життя, мабуть… Звідки я знаю? Ні, зупинитись нема де. Готель за три кроки від готелю. Ок.

Треба подумати. З дому втекла, а що ж тепер робити з собою? Мабуть, найперше, купити нормальний одяг. Зняти панчохи. Виспатись. Випити? Випити! У готелі напевно має бути бар.

У барі порожньо. Бармен протирає склянки так зосередженно, начебто важливішого зайняття у нього нема. Сідаю біля стійки. Треба завтра ж купити собі нормальний одяг. Спекотно. Під стелею крутиться вентилятор з характерним таким звуком, ніби повітря густе. Воно й справді густе. Гаряче. Мов у духовці. Коли він з”являється біля стійки, майже не дивуюсь. Мабуть, таки доля. Ні, я не проти. Те саме, що й вам. Далі - як у кіно. Нестримний жар цілунків та тремтіння у ліфті. Відірівані ґудзики (завтра ж з ранку куплю щось нормальне). У темряві перекидаємо речі в невеличкій готельній кімнаті. Повтори. Знову. Знову. Бо, може, завтра знову сидітиму одна.


Чорт, що ж я вчора пила? Чи скільки? Пофіг, все одно у мене безстрокова відпустка. Він лежить поруч. З охайненькою такою діркою у лобі. А так майже як живий. Боже, що ж я таки пила вчора? У сумці має бути анальгін. Що це? Мішечок. Чорний оксамит. За законами жанру там має бути жменя прозорих камінців.Ха!.. вони там є. Так, анальгін.А це що? Флешка… не моя. Я, мабуть, ляжу. На свою половину. Він не заперечуватиме. А завтра, як прокинусь, або цього не буде, або придумаю, що робити далі. Любий, тобі не потрібне простирадло? То я вкриюся?