Початок


3

Зазвичай Фухалошмигало полюбляв роздивлятися у парку по сторонах. Парк був такий занедбаний та покинутий, що у ньому не жили навіть птахи, миші та комахи. Отже, монстр був упевнений, що він один-однісінький і ніхто не заважатиме йому сумувати над своїм самотнім та невдалим життям. У парку йому завжди ставало трохи веселіше, якщо можна так сказати про монстра, що майже ніколи не просихав від рясних солоних сліз. Фухалошмигало знав парк дуже добре - йому були знайомі кожне дерево та кожен кущик. Коли монстр приходив до парка, він розмовляв з деревами та квітами. Йому навіть іноді здавалося, що вони кивають йому у відповідь. Сумний монстр дбав про парк та рослини у ньому: обрізав старе гілля з дерев, підв’язував прив’ялі рослини. Начебто бажаючи віддячити монстрові, рослини завжди починали розхитуватится, коли він з’являвся, схилялися над ним у дощові або спекотні дні, пригощали соковитими ягодами.

Зазвичай все це дуже тішило Фухалашмигала. Але не сьогодні. Не те, щоб сталося щось особливе. Просто монстр втомився. Втомився бути постійно сумним та самотнім. Втомився від цілоденних невдач. Втомився відчувати себе найгіршою істотою у всьому монстро-місті.

Він важко ступав по розтрісканному камінні занедбаних паркових доріжок, похнюпивши голову. Сьогодні у нього не було настрою вітатися з деревами та посміхатися квітам (якщо, звичайно, можна назвати посмішкою ледь скривлені кутики монстрових майже завжди сумних губів). Здавалося, монстр нічого не чув та не бачив. Він прямував до найулюбленішого паркового куточка - озера, що заховалося там, куди ніхто ніколи не заходив, окрім нього. Фухалошмигало думав. Монстри живуть дуже довго, а Фухалошмигало був ще зовсім молодим. Отже, жити треба було ще довго. Але як? У нього не було друзів, родини. Він думав, що нікому не подобається, бо не подобався сам собі.

Коли Фухалошмигало нарешті дістався до озера, він був абсолютно впевнений, що як не було у нього в житті нічого хорошого, так і не буде. Монстр присів на причалі та звісив свої волохаті здоровезні лапи у воду. Мабуть, коли парк ще був доглянутим і монстри приходили сюди гуляти, тут каталися на човнах. Зараз лише один дірявий човен лежав на березі, а дірки у його дні чорно дивилися на Фухалашмигала неначе сумні очі.

- Ну от... - подумав монстр. - Він такий самий нікому не потрібний, як і я. Але йому хоч є, що згадати.

Неначе у відповідь, човен заворушився. Фухалошмигало так здивувався, що навіть протер свої заплакані очі. Аж ось зпід човна появилися спочатку тоненькі ніжки, потім вертлявий хвостик і через хвильку біля човна стояв та обтрушувався маленький монстрик. Фухалошмигало так здивувався, що забув плакати та кукситись. Монстрик зпід човна обтрушувався від піску та щось бурмотів собі під ніс. Він був не лише малий, а ще й страшенно худий. Такий худий, що його не варто було б обнімати, бо гостренькі кісточки могли подряпати вас. Він був страшенною замазурою - увесь чорний від бруду та з гілочками, що стирчали зі скуйовдженного волосся. Мале монстреня - а монстр явно був зовсім юним - не помітило Фухалашмигала, хоч той був величеньким навіть для монстра. Воно обструсилося, підійшло до води, подивилося на своє відзеркалення та похитало головою. Потім знизало плечима, зітхнуло та опустило лапку у воду, щоб дістати собі трохи води напитися. Після цього малий монстр умився (чи, скоріше, розмазав грязюку по обличчі) та пішов у найближчі кущі, вочевидь, щоб знайти собі щось попоїсти. Однак на ягоди був ще не сезон, тому він повернувся до човна, усівся біля нього та сумно замислився.


4

Фухалошмигало обережно підвівся на ноги та попрямував до берега. Дійшовши на якусь відстань до човна він погукав:

- Гей, малий!

Мале монстреня аж підскочило на місці. Побачивши височезного Фухалашмигала, воно з усіх сил почало дряпатися на човен. Вочевидь, щоб здаватися більшим та страшнішим. Але хутро на його голові стало дибки, а хвіст трусився так, наче хотів відірватися та бігти ховатись.

- Малий! Не бійся. - гукав Фухалошмигало. - Ти що тут робиш?
- А тобі що? Це хіба твій парк - закричав у відповідь малий монстр.
- Ні, ні, ні! Просто тут ніколи нікого не буває. Це не місце для малих монстрів. Твоя родина, мабуть, вже шукає тебе.
- Я сам собі хазяїн - огризнулося мале. - Коли захочу,тоді піду. Не займай!

Щось підказувало Фухалушмигалу, що маленький монстрик був не до кінця чесним. Він хотів здаватися таким зухвалим та сміливим, але видно було, що він страшенно наляканий. Фухалошмигало підійшов трохи ближче.

- Малий, тебе як звати?
- Ніяк мене не звати і взагалі це тебе не стосується. - Мале монстреня було таке зле, що мабуть його злістю можна було заправляти гострий чілі.
- Ну добре - Фухалошмигало починав дратуватись. - Де твоя родина?

Малий набурмосився, схрестив рученята на грудях та зробив незалежний виляд. Фухалошмигало був готовий розвернутися та просто піти додому. Але щось не давало йому це зробити. Вже починало вечоріти та піднімався холодний вітер. Малий монстр тремтів, але вже не від страху, а від холода.

- Малий, тобі є куди йти?

Мале мовчало. Воно похнюпило голову, а на землю поруч з ним впала велика краплина. Тут до Фухалашмигала почало доходити. Монстреняткові нема куди йти. Його ніхто не шукає, бо він нікому не потрібний. Може, у нього й імені нема, бо нема родини, яка б кликала його на це ім”я. А нащо тобі ім’я, якщо нема кому тебе кликати?

- Малий, скоро почнеться гроза. Тут буде мокро й холодно. Пішли зі мною, га? У мене є какао…

Монстрик нічого не казав. Тільки крапель у нього під ногами ставало делалі більше. Та то, мабуть, починалася гроза.

- Малий, - голос Фухалашмигала став таким м’яким та добрим, що сумний монстр сам здивувався.- Пішли до мене. Як не сподобається, завтра підеш, куди схочеш.

Фухалошмигало підійшов ще ближче, допоки не зміг взяти малого за лапку. Малий монстр нахилив голову ще нижче, але почав злазити з човна. Вже через якусь мить вони йшли від озера занедбаним потрісканим шляхом на вихід з парка. Ще за пару хвилин монстреня почало роздивлятися на Фухалашмигала.Той вдавав, що нічого не помічає, та тихенько посміхався в своє густе хутро на обличчі. Посміхався вперше за багато-багато місяців. Це було так приємно та виходило так природньо, що тепер уже не сумний монстр забув здивуватися.

За деякий час малий кудлатий монстрик почав теревенити, підстрибувати, та задавати тисячі питань:

- А ти де живеш? А какао яке на смак? А печиво у тебе є?
- У монстро-місті, - відповідав Фухалошмигало. - Какао тепле, солодке. Печиво є. Тільки солоне та мокре.
- Нічого, згодиться. До речі, Супермонстрозавр. - сказав та зніяковів якось малий.
- Це що?
- Мене так звати.
- Оце так ім’я - посміхнувся Фухалошмигало. - Це хто тебе так назвав?
- Я сам. Але можеш звати мене малим. Якщо хочеш…
- Подивимось, Супермонстрозавре. Пішли вже, дощ починається...


У них було багато складних моментів, бо Фухалошмигало не звик піклуватися про когось, а малий не вмів бути “чиїмось”. Але тепер жоден з них не був самотнім і з ними почали траплятися гарні історії.