/фото барвінкової/

Мабуть, одна з найбільших проблем для мене зараз - це повна відсутність особистого простору. Як самий-пресамий класичний інтроверт я потребую час і місце, щоб перезарядитися. Хоч півгодини на добу. Бути самою, нікого не чути, крім своїх думок та радіо. Я вже більше 4 місяців ніколи не буваю одна. Навіть у душі я все одно крізь шум води чую, що поруч є ті, хто потребує моєї уваги, мого часу, мого ресурса, мого всього. Я не проти цього. До речі, для інтровертів дуже важливо, щоб у них був хтось, на кого вони витрачатимуть свій ресурс. Бо ми, інтроверти, так влаштовані, що не зможемо згенерувати та відновити свою енергію, допоки не витратимо її на когось.

Коли я працювала в офісі, машина була моїм персональним простором. Це було дуже зручно: між роботою та домом у мене було аж 20 хвилин цілковито мого часу. Я концентрувалась тільки на дорозі та могла сама вибирати музику чи її відсутність. Зараз з малим я працюю з дому. Це дуже круто. Вимушена тимчасова моя немобільність компенсується неслабою такою робочою активністю. (Але так, повний робочий день та клієнти на проводі укупі з малою дитиною це той ще атракціон.) Але тепер я не просто живу на роботі. Теперь у мене на роботі живуть мої чоловік та двоє дітей з трьома котами, черепахою та папужкою. А ще сусіда з дреллю. І тєлік з поганими новинами. І робітник якогось заводу, що виробляє газові плити. І соцопрос з поштарем. І з усіх них тільки чоловік воспітаний та привчений до лотка дресирований.

Зараз я майже ніколи не буваю одна. А коли одна, то думаю, шо треба усьо робить бігом, допоки дитина не просить їсти або чоловікові не треба їхати забирати старшого зі школи.

Сказати, що я від цього страждаю, не сказати нічого. Іноді ловлю себе на думці, шо от зараз трохи не втримаюся та закричу. Шо з цим робити я поки не вирішила. Здається, поки буду вирішувати, усьо само пройде.

А так загалом, мене все устраює. От би ще коробку метр на метр у якості лічного пространства...

Усім бобра та пончиків (вони, до речі, знімають стресс).