Коли я була мала, у мене була шуба чорного кольру із шкіри невідомого синтетичного чєбурашкі. Вона була моя улюблена зовсім не тому, що була гарна, або я почувалася гарною у ній. Але коли падав сніг, кожна сніжинка на цьому чорному хутряному тлі виглядала наче коштовність на чорному бархаті: кожна крихітна рисочка контрастувала на темному та неймовірні візерунки можна було роздивитись в найдрібніших деталях. Кожна нова сніжинка була не схожа на попередню. Я не знаю, скільки сніжинок випало за історію існування Землі, але подих захоплює від думки, що жодна не була схожа на інших.



Дивно, але мені ніколи не спадало на думку порівняти сніжинки. Вирішити, яка дуже гарна, а яка - так собі. Так, вони всі сніжинки. Але вони всі різні. Як можна порівнювати різне? Кожна з них сама по собі. На основі яких критерієв їх порівняти? Кількості рисочок? Розміру? Це не має ніякого сенсу. Вони всі гарні. Кожна по-своєму.



Нас вчать постійно порівнювати себе з іншими. Особливо наше тіло. Особливо дівчат. На основі яких критерієв? Хіба ми не всі різні? Як можна порівнювати різне? На основі однакової кількості рук та ніг? Хто казав, що ми всі маємо бути однакові? Хто казав, що 5 сантиметрів зросту, мінус 10 кіло або форма носа роблять людину більш цінною? Кому потрібно, щоб людина все життя виглядала однаково, як пластикова лялька? Може, простіше купити собі іграшкову подружку? Вона мовчить, не їсть, не виносить мозок, не хворіє...


Мені нарешті комфортно бути собою,  у своєму тілі. Не тому, що воно змінилося. Змінилося те, як я бачу себе та інших. Я одна така. Мене неможливо ні з ким порівняти. Хіба що на основі кількості рук та ніг.



P.S, Дякую моїй Енні Лейбовіц за чудову зйомку. Мені так приємно з тобою працювати, що я більше ні до кого не хочу. Дякую, що з тобою завжди відчуваю себе прекрасною та унікальною. Цьом!))))